Усе почалося з Києва. У 9 столітті саме з центром у Києві сформувалася середньовічна держава – Русь. Упродовж наступних кількох століть Руссю у широкому значенні називалася вся територія, де визнавали владу київських князів. Але у вузькому значенні під Руссю знали землі середнього Подніпров’я довкола Києва. Землі на північному сході, де згодом сформувалось Московське князівство, в ті часи називали Заліссям. Імперські амбіції Росії з’явилися значно пізніше. Україна не повинна страждати через хвору фантазію сусідів.

Україна та Росія розвивалися за різних історичних умов, мали впливи різних сусідів. Витоки всього українського, російського, білоруського та, значною мірою, і литовського народів – у середньовічній Русі. Проте їх формування у наступні століття проходили за різних історичних умов. Це визначило суттєві культурні, політичні, світоглядні відмінності, а також окремі мови, зокрема українську і російську.

Україна – країна демократичних традицій. Після монгольської навали у 13 столітті історичні долі територій сучасних України та Росії остаточно розійшлися. Українські терени продовжували розвиватися у європейському контексті. Демократія, самоврядування та європейське право, релігійна терпимість, пошанування приватної власності. Це визначило політичну культуру мешканців. Більшість цих ознак зберігалися в козацькій державі – Гетьманщині. Північно-східні землі колишньої Русі увійшли до складу монгольської Золотої Орди. На формування політичної культури Московського князівства мали визначальний вплив ординські порядки і традиції з возвеличенням правителя і повною йому покорою, абсолютним домінуванням держави, відсутністю приватної власності на землю й общинними порядками.

Україна – не «молодший брат». Комуністичною пропагандою були сформовані чіткі шаблони для розгляду історії України. Передусім, вона мала бути придатком російської історії. Історичні події в Україні мали дублювати російські процеси. При цьому бути менш масштабними, другорядними. Але ця пропаганда не мала нічого спільного з реальністю.

Україна – європейська країна. Російська пропаганда наголошує на дружбі народів, спільній боротьбі, ворогові, який заважає Україні та Росії бути разом. Але не існує ніякого ворога. Є чіткий вибір українців – бути у Європейському Союзі.

Українська культура – унікальна та самодостатня. У шаблонах російської пропаганди найважливішими в діяльності українських митців мали бути їхня дружба з російськими майстрами й орієнтир на російські зразки. Усе, що не вписувалося в ці  шаблони, – або маргіналізувалося, або відверто дискредитувалося. Та українці вільні й у своєму творчому виборі та ніколи не підтримували ідеологію «русского міра».

Міфи про «братні народи» чи «єдиний народ» – абсолютно штучні. Концепція «братніх народів – це хворий витвір радянської пропаганди на заміну російської імперської концепції «триєдиного народу». Це спроба насильно прив’язати українську історію до російської та заперечити право українців і білорусів на власний історичний вибір. Після Євромайдану це абсолютно втратило сенс. Нині, щоб обґрунтувати і виправдати агресію проти Українського народу, кремлівська пропаганда почала говорити про «єдиний народ». Вони вплітають сюди й захист православ’я. Адже Росія визнає лише Московський патріархат. Ти ми – не єдиний народ, і ніколи ним не були.

Україна не залежить від Росії, як би Росії цього не хотілося. Українці швидко почали скидати з себе ярмо енергетичної залежності. Росія не змогла прикувати нас до газових труб. Анексія Криму та події на сході України також значно обвалили рівень доброго ставлення до Росії. Російські пропагандисти давно знали, що між державами палають мости. Тож постійно вигадували міфи про те, чому ми маємо «бути разом» на правах «молодшого брата». Але Україна самостійна!

Українці – сучасна політична нація. Путінські пропагандисти ніяк не второпають, що українці живуть не в Росії 19 століття, а в Європі 21-го. Відновлення незалежності України відбулось у 1991 році. Відновлення громадянської нації з українським етнокультурним і лінгвістичним ядром.

Інфографіка створена Міністерством культури та інформаційної політики у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті